Музей місцевого художника Івана Дмитровича Коваля

 

З таємних джерел пам'яті виринає освітлене животворним вогнем осяйне обличчя Івана Дмитровича Коваля. Відкрите обличчя, темне кучеряве, коротко острижене волосся. Жвавий полиск карих очей. Дуже теплих і променистих. І обов'язково рука, права чи ліва, яка підтримує голову. Оця рука все життя від двадцятирічного віку слугувала опорою, бо голова його не трималася на в'язах. 


  

 Може, люди - то більше ніж сонця промені.

Може серце - то ширше ніж галактик рої.

Бо як серце вмирає - вмирає безмірність,

Як згасають зіниці, то нема вже  її.

Бо як сонце згасає, то інше засяє.

Бо як згине планета - інша в путь вируша.

Бо всі атоми схожі одні на одного.

І лише у людини неповна душа...

Саме така неповторна душа була в людини, пам'ять про яку ось уже 17 років живе в наших серцях. Його картини - тиха, щира розмова про світ добра, краси, гармонії. Він став тим соловейком, який оспівав цей світ у всіх кольорах веселки.

         

Народився Іван Дмитрович в 1946 році 9 лютого, в сім'ї колгоспників. Мати, Ксенія Семенівна, маючи трьох синочків, як могла, старалась вивести їх в люди, виростити, дати їм притулок у житті.

Особливої уваги потребував Ваня, одному Богу відомо, за що, він був покараний долею. Народовшись, Ваня став першим в горі, болях, труднощах. Доля людини непередбачена. Народившись здоровеньким хлопченятком, Ваня в шість з половиною рочків вже не міг ходити, долав відстань на колінцях. Поліомеліт, церебральний параліч спинного мозку. Відділ нервової системи, що відповідав за рух нижніх кінцівок, шийних м'язів, втрачав своє призначення. Організм людини втрачав погоджений ритм життя.

Мати ще принесла семилітнього Ваню на перший урок 1 Вересня, але той урок став для нього і останнім. Відмучившись півтора уроку за звичайною шкільною партою, Ваня більше ніколи не повернувся в клас до однолітків. Прикутий важкою хворобою до ліжка Іванко, Ваня, Іван Дмитрович прожив неповних 54 роки. І залишився б він нікому не відомою людиною, якби не Божий дар, хист до малярського мистецтва, яке подарувала йому природа.

Ще малим, повзаючи по глиняній  долівці хати, Ваня ненароком розлив воду з відра. Глина розмокла і хлопчина, взявши паличку, почав креслити різні  фігурки  - півника, собачку, котика, деревце. Захопившись, Ваня, навіть не відчув тих болячих ляпасів, яких надавала йому спересердя мати, але то була його вирішальна мить життя.

Це відчуло і досвідчене серце матері. "А, що, як сприяти цьому поклику душі  зболеної дитини? А, що, як допомогти в бажанні малювати?"

І мати не помилилась - Ваня поринув у світ краси, у світ творіння, відображення баченого навкруги...Розбите тіло, а душа жила, творила, розвітала.

   

 

Хвороба прогресувала.

Єдине, що приносило втіху, задоволення - це власні малюнки. Малював одноліткам в школу, малював старшим дітям, вчителям - заголовки стінних газет, дописи, сусідам малював квіти, природу. Були і не смілі рухи на гармошці, потім і гра, правда, дуже швидко стомлювався

Вже ген за тридцять, коли Іван набув певної майстерності в малярстві, його роботами зацікавились люди, митці, керівники музеїв. Його картини демонструють на виставках поруч з шедеврами відомих майстрів пензля. Деякі назавжди оселились у Київському музеї народної архітектури та побуту, інші потрапили і закордон.

 

 Недуга й ліжко? Більш нічого?

А небо й місяць, соце й зорі,

А ще - думки, як хвилі в морі.

Це все його, це все для нього

А ще - вікно. За ним Купало.

І за усім цим відчай, смуток,

Вагання, праця й перемога

І до зірок важка дорога - 

Вагомий дорогий здобуток.

А над усім - його картини.

І мужність серця й духу сила.

А над усім - незрілі крила

Митця! Художника! Людини!

(Ігор Козак)

 

 

 

1(на початок) | 2 | 3 | 4 | Більше картин Івана Коваля