Музей місцевого художника Івана Дмитровича Коваля (сторінка 4)

Великої людської шани заслуговує мати Івана Дмитровича. Саме їй завдячував художник народженням своїх картин. Мати - Ксенія Семенівна, матуся - яка відчула природній дар синочка, повністю присвятила йому своє життя. Мати - яка була біля Вані технарем, режисером, сценаристом, творцем задумів сюжету. Саме її розповіді, її нелегке життя, змальовані в багатьом картинах сина.

Народила мене мати на світ ненька,

Українська мати.

І калини білозорий цвіт,

І небес оксамитові шати,

І в запасках садів село,

І селянський скупий достакток,

І душевних пісень тепло

Я одержав у вічний спадок.

Рясноцвіття яскравих барв

І тривожні гнучкі тополі, 

І Тараса святий "Кобзар"

Стали скарбом моєї долі.

Мати кладе руку сина на спеціальну підставку, і він робить кілька рухів пензлем. Потім підставку пересуває і на полотні поступово з'являються обриси творчого задуму. Через деякий час вони оживають, починають вигравати барвами. Народжується картина.

Звеличимо жінку - матір, чия любов не знає перешкод. Усе прекрасне в людині від променів сонця і молока матері. Ось що насичує нас любов'ю до життя.

Із зсів Івана Дмитровича Коваля: ..."Я хочу, щоб моя мати прожила більше від мене і мрію раніше зійти в небуття, бо, крім неї, нікому я не потрібен. У неї таке добре серце і чиста душа. У цілому світі не знайдеться такої людини, яка б крім денних турбот, ще й у ночі перевертала мене з одного боку на інший. Бо коли мами не стане, я над собою вчиню самосуд. І поки мама жива я мрію порадувати людей своїми скромними і простими роботами".

Коли  Іван Дмитрович дізнався про важку хворобу матері, то дуже боляче це сприйняв. Сам захворів і тілом і душею.

Людина! Художник! Митець!

Іван дмитрович помирає 5 лютого 2000 року. Мати - Ксенія Семенівна прожила ще 40 днів.

Як і Івана Дмитровича Коваля, так і його маму в останню дорогу проводжало все селище.

Останні картини художника...

 

Може, люди - то більше, ніж сонця променисті.

Може, серце - то ширше, ніж галактик рої.

Бо як серце вмирає - вмирає безмірність,

Як згасає зіниці, то нема вже її.

Бо як сонце згасає, то інше засяє.

Бо як згине планета - інша в путь вируша.

Бо всі атоми схожі одні на одного.

І лише у людини неповторна душа...

Люди, чуєте, люди!

Зупиніться на хвилю,

Спалахніте серцями,

Ваших променів ждуть.

Не проходьте, мов тіні,

Метеорами в безвість,

Хай на темному небі

Нові зорі будуть!

 

 

1(на початок) | 2 | 3 | 4 | Більше картин Івана Коваля